![]() |
Леся Українка: "Квіток, квіток, як можна більше квітів... "
Леся
Українка (Лариса Петрівна Косач) народилась 25 лютого 1871 року в місті
Новограді-Волинському (Житомирська область) в інтелігентній родині,
в якій панували національно-патріотичні настрої. Її мати – відома українська
письменниця Олена Пчілка (Ольга Петрівна Косач), батько – Петро Антонович
Косач – юрист, громадський діяч. Батьки дуже багато уваги приділяли
вихованню та освіті дітей (було їх шестеро). |
Вечори
|
| І
ти колись боролась, мов Ізраїль, Україно моя! Сам Бог поставив супроти тебе силу невблаганну сліпої долі. Оточив тебе народами, що, мов леви в пустині, рикали, прагнучи твоєї крові, послав на тебе тьму таку, що в ній брати братів не пізнавали рідних, і в тьмі з'явився хтось непоборимий, якийсь дух часу, що волав ворожо...... - Та знялась високо Богданова правиця, і народи розбіглися, немов шакали ниці, брати братів пізнали і з'єднались. І дух сказав: "Ти переміг, Богдане! Тепер твоя земля обітована". *** І вже Богдан пройшов по тій землі від краю і до краю. Свято згоди між ним і духом гучно відбулося в золотоверхім місті. Але раптом дух зрадив. Знову тьма, і жах, і розбрат. І знов настав єгипетський полон, та не в чужій землі, а в нашій власній. А далі розлилось червоне море, і розділилося по половині, і знов злилось докупи й затопило – кого? Ой леле! Новий фараон пройшов живий через червоне море, але їздець і кінь пропав навіки. Співай, радій, ненависна чужинко, бий в бубни і лети в танок з нестяму, кінь і їздець в червонім морі згинув, тобі зостався спадок на покраси, бо зносиш ти України клейноди, святкуючи
над нею перемогу. |
Квіток, квіток, як можна більше квітів... Скупа весна твого скупого краю Мені квіток багато не дала, Тим спогадом собі я серце краю, Як я тобі в дарунок їх несла. То був останній дар. "Квіток, квіток, як можна більше квітів І білого серпанку на обличчя, Того, що звуть ілюзією..." Боже! Як часто ті слова вчуваються мені Посеред ночі: "Квітів, безліч квітів! Я ж так любив красу!..." Мій бідний друже, Я принесла тобі всі квіти, що дала Скупа весна твого скупого краю, Я всі зібрала і в труну вложила, Всю ту весну убогу поховала. Як мало нам квіток дало життя, А ми ж їх так любили! Чом, мій друже, Ми не зростили більше їх для себе В якому зільнику?... Даремні жалі! Ти спиш в землі між мертвими квітками, І страшно думати мені про них І про твій сон, я краще знов укрию Серпанками ілюзії твій сон, Щоб не чіпать страшних містерій смерті. |
Я досить слухала її прелюдій, Вони мені морозили всю кров, Вони мене у камінь обертали; Я досі того вимовить не можу, Чого мене навчила пісня смерті. Ні, ні, мій друже, спи спокійно, спи, Я не скажу нікому слів таємних. Квіток просив ти? дам тобі їх більше, Ніж та ворожая весна дала, Весна та люта, що тебе забрала. Я дам живих квіток, зрошу їх кров'ю, І заблищать вони, немов рубіни, – Не так, як ті бліді, убогі квіти Весни лихої, – і не будуть в'януть, І в землю не підуть, і не умруть, І ти знов оживеш в вінку живому Живих квіток; ілюзії серпанок, Серпанок мрій моїх тебе скрасить, Та не закриє, будеш ти сіяти, Як промінь сонця в мареві легенькім, Що стелеться по золотому полі. Нехай собі минає рік за роком, Нехай мій вік уплине за водою, Ти житимеш красою серед квітів, Я житиму сльозою серед співів. |