Про збройні виступи карпатських верховинців маємо вісті від кінця XV в. Вже т. зв. повстання Мухи 1490 р. мало напівопришківський характер. Пізніше верховинців стрічаємо у молдавських ’війнах XVI в., вони заганяються аж поза Дністер. Також Хмельниччина зрушила сильно ці околиці, й багато покутян пішло разом із козаками. Але центри політичного життя були задалеко, щоб це свободолюбне населення утримати в якійсь дисципліні, й збройні рухи прийняли характер звичайного розбишацтва. Опришки стали пострахом цілого Підкарпаття, грабували містечка й села, панські двори, обійстя заможних селян, попівства, а не минали не раз і зовсім бідолашних хатин, де можна було чим-небудь поживитися. В 1660-х роках відомим став ватажок Дрозденко, що також «козакував» над Дністром, близько 1680 р. — розбійник Нестер, з початком XVIII в. — Іван Пискливий, але всіх перейшов славою Олекса Довбуш, якого ім’я на Гуцульщині стало легендарним. Опришки організовувалися у невеликі ватаги, найбільше 30 — 40 люду. Довбуш в останні свої роки мав ледве 12 товаришів. Ватага збиралася весною у верховині; сходилися легені по два — три з різних сторін. Ватажок добирав собі найкращих хлопців: «котрого собі вподобав, того взяв, а котрий не вподобався йому, тих легенів вибраковував і проганяв від купи». Вибрані присягали ватажкові на рушниці чи пістолі, що його не покинуть. Одному з нових опришків Довбуш наказував, щоб нікому не згадував, що з ним був: «Бо як скажеш, що ти з нами ходив і нас зрадиш, то хоч би ти був і у третій землі, то я таки тебе дістану й розсічу». Так пострахом він тримав своїх людей. Опришки одягалися просто, по-народному. Сам Довбуш ходив у сорочці, затовщеній в олію і вимоченій у смолі, у звичайнім сіряку та гуглі — плащі з грубого сукна з каптуром. Зате багато було у них всякої зброї: топірці, бартки, обухи, рогатини, пістолети, ладівниці, порохівниці. У часі небезпеки опришки переховувалися на верховині, по кошарах і печерах. Харчі, горілку й тютюн поставляли їм люди з домів. Але не раз вони сходили до близьких сіл до свояків і знайомих підхарчуватися краще і дізнатися новин. Тоді по хатах і корчмах ішли гучні забави з танками і співами при голосі скрипок і флояри. Опришки мали усюди своїх довірених людей, що їх повідомляли, куди можна йти на розбій, та переховували здобич. Довбуш із пограбованих дворів та містечок вивозив не раз цілі міхи срібла. Від грабежу опришків можна було врятуватися, коли хто ввічливо зустрічав диких гостей, виходив до них з горілкою та заставляв їм стіл закусками й напоями. Так порадив собі дідич Голоскова на Покутті — Карпинський, батько відомого потім польського поета, коли на його двір наскочив Довбуш; ватажок прийняв гостину, не зробив нікому кривди, обдарував службу й пішов далі. Опришки єднали собі народ тим, що бідних обдаровували награбованим у багатіїв. Але вони були без милосердя для тих, хто їм як-небудь переходив дорогу. У XVIII в. проти опришків було організовано гірську міліцію, т. зв. смоляків, що мали стежити за розбишаками й переслідувати їх. Опришка, якому доказано участь у розбоях, чекала смерть від руки ката. За давнім звичаєм тіло покараного рубали на частини і розвішували по шляхах — на пострах іншим опришкам. ( Іван Крип'якевич. Побут. Історія ..).

А Ви помітили, що про опришків нам розказують якось так перелякано і пошепки. А ще кажуть, що вони бандити. Де ж у світі хоч один окупант чи паразит не називав повстанців бандитами та не трактував себе визволителем і цивілізатором? Ото ж бо й воно! Найбільше дісталося від опришків орендаторам, економам, управителям, корчмарям, лихварям, – суцільний тобі антисемітизм. Та і вірмени заслужили своє. Це і є та причина, чому про опришківство в Україні так легонько - ніби щось там десь було, а може і не було. Російський публіцист В.Кєльсієв, у 60-х роках 19 століття подорожуючи по Галичині, зробив собі висновок, що опришківство ніби й існувало, але з’явилося просто так - "від бездіяльності і нудьгування гуцулів". Це ж треба до такого додуматися і безсоромно сказати вголос. Москаль – він і в Африці москаль. Але головною причиною замовчування опришківства є те, що УПА є природнім продовженням справи опришків. Прадіди-опришки своїми генами передали Дух Воїна онукам-бандерівцям. І діди, і онуки робили чоловічу роботу - боронили свій Край, свою хатину, свою родину від окупанта і паразита. Ходили тими ж таємними плаями, тими ж лісами та хащами, ховалися у тих самих предвічних печерах, били ворога з тих самих засідок, як грім з ясного неба, і так само були катовані та карані на горло. І німці, і поляки, і австріяки, і москалі залякували непокірну Галичину нелюдськими муками повстанців, показовими стратами та екзекуціями, але партизанка жила і не давала спокою окупанту. Абсолютна більшість повстанців гинула в молодому віці, не клякнувши перед окупантом і віддаючи своє життя за те найдорожче, що дарував Господь, – за Свободу.
Перша письмова згадка про мобільні загони опришків датується 1498 роком. А скільки вони існували до цієї згадки? Останнім опришком Карпат був Микола Шугай, його стратили у 1921-му році. Всього через 21 рік народилась УПА - як Фенікс з попелу опришків. УПА – це всього лиш продовження постійно діючої партизанки Західної України. Новий окупант – нова повстанська формація. Назвіть мені ще один повстанський рух у світі, котрий би безперервно діяв зо п'ять століть? Будь-яка партизанка неможлива без потужної підтримки місцевого населення. Народ чітко відчував різницю між повстанцями і бандитами. Про опришків, як і про УПА, в народі складено багато пісень, легенд, переказів. Про бандитів пісні не складають. Вся опришківська розвідка, як і розвідка УПА, базувалася на інформації отриманій від населення. Глибока конспірація, гірська місцевість, тактика блискавичних ударів гарантували нашій партизанці усіх часів успіх, а зайдам - жах. Гори слабаків не люблять. Неможливо жити в горах і не бути бійцем. Це зараз горівцуня гуцула притисла і за гаргачку тримає, а колись було не так:
"На високій полонині зародили рижки,
Закохав я в собі силу та й пішов в опришки".
Опришкам треба було протистояти військовим частинам і каральним загонам, смолякам і гірським стрільцям, тобто професіоналам (!!!), тому говорити, що збідованих і голодних кріпаків приймали в опришківські компанії – брехня. В опришках були кращі. В опришках були вишколені бійці. На опришківських бойових вишколах молодь вчили володіти списом, герлигою, стрільбою з лука, куші (арбалета), пізніше з'явилася вогнепальна зброя, котра у опришків була не дуже в пошані, бо стріла летить тихо. Про бій голіруч і казати не треба. Символом опришків була бартка, якою вони філігранно володіли і на якій вони присягали, вступаючи в загін. В опришки брали після серйозних випробувань, як фізичних, так і психічних. В опришки гниляків і лайдаків не брали. По селах доходило до того, що парубок не міг оженитися, якщо не був в опришках, або хоча б на вишколі. Дівчата таких не визнавали - як не був у опришках, то значить хворий.

А якою була фізична підготовка?! Це ж не просто пробігти горами який десяток кілометрів з амуніцією і зброєю, напасти на ворога, перемогти і бігом до схову. Та ще й здобич за плечима. Ось тут загадка. В народних переказах оповідається, як після кросу перед боєм опришки лягали на землю, 33 рази читали "Отче Наш", набиралися від Землі Сили і повністю відновлювалися. Подібних загадок багато і в козацтві. Є легенда про те, як опришки насипали корчмарю у чоботи горячого вугілля і заставили його танцювати. Не так все було. Спробуйте насипати в чоботи каміння і їх взути. Не вийде, чобіт на ногу не налізе. Співставляючи шматочки легенд і спогадів, дослідники змалювали іншу картину: опришки на жаринах від згасаючої ватри босі танцювали аркан і запросили до себе в коло босого корчмаря. Він попікся, а вони ні - мольфарили, хлопці, мольфарили! А воно й не дивина, бо у багатьох народів є цей феномен, ходити по розпеченому вуглю. Нам оповідають про малочисельні групи опришків, а в 1621 р. опришки здобули фортецю Пнів. Під час визвольноїої війни 1648-1654 рр. опришки штурмували і заволоділи королівськими замками у Новотанці та Сяноці. 1744 р. захопили Богородчанську фортецю. Опришки брали участь у гайдамацьких повстаннях 18 ст. на Великій Україні – лозунг „Схід і Захід разом” аж ніяк не новий. У 1653 р. в Молдові при війську Тимоша Хмельницького були 2000 опришків під орудою Харачка. А нам розказують тільки про невеличкий загін Довбуша.
Собко Тарас. Івано-Франківськ