Поділля-Дністер в жовтні

Скельно-печерний монастиря у Бакоті височіє над 8-кілометровою заплавою водосховища. Від підніжжя Білої гори до нього веде упорядкована нещодавно місцевими лісниками Національного парку "Подільські Товтри" стежка у півкілометра. До речі, встановлюючи на вершині кручі хрест над монастирем, вони наштовхнулися на скам'янілі рештки хреста, що стояв тут кілька віків тому. Чи не перст Господній вказав, де бути хресту?
Назва монастиря збереглася від княжих часів. Древній напис гласить: "Благослови Христос ігумена Григорія, давшого силу святому Михаїлу". Перша згадка про нього датована 1362 роком, коли на Поділля прийшли литовські князі Коріатовичі. Але при розкопках 1961 - 1962 років академік Тихомиров встановив, що згаданий напис та напис над ним "Григорій воздвиг місце сіє" зроблені в кінці ХІ - на початку ХІІ століть.
А дружина професора Антоновича, що працювала тут разом із ним, знайшла при розкопках сліди дохристиянської культури. Її припущення кінця ХІХ століття підтвердили учасники стаціонарних розкопок у 1961 - 1981 роках, знайшовши жертовні місця. Тож цілком можливо, що монастир виник на базі високорозвинутого язичницького центру. Літописи згадують цей монастир до 1432 року, коли повстання бакотян за незалежність було придушене об'єднаними польсько-литовськими військами. Пошуки монастиря у 1883 році розпочав професор Володимир Антонович. Тоді йому вдалося спуститися з Білої гори і розвідати верхню частину монастиря, а бакотяни, що жили на дні теперішньої затоки, про монастир розповідали лише легенди та перекази. В 1889 році на Білу гору прийшов єпископ Подільський і Браславський Димитрій і розповів місцевим жителям, що в цих місцях ховалися перші проповідники християнства. Після того місцевий священик повів парафіян на стихійні розкопки. Але бакотський поміщик Шиманський просить імператорську археологічну комісію відрядити сюди Антоновича. І у 1891 - 1893 роках наукова експедиція знайшла криничку, що діє й досі, зняла багато землі і відкрила три печери нижньої частини монастиря. У деяких із 19 ніш долівки та 17 бокових ніш виявлено скелети похованих ченців, знайдено предмети церковного та військового вжитку, що стверджує версію про роль монастиря як форпосту від набігів кочовиків. Розкопаний та добудований Свято-Михайлівський монастир, освячений Димитрієм у 1893 році, був місцем паломництва, як і Почаївський. Але коли Дністер став кордоном між Україною та Румунією, прикордонний режим припинив паломництво до 1940 року - поки кордон не повернувся на річку Прут. Як храм монастир діяв з 1941 по 1961 рік - до закриття його войовничими атеїстами. Дерев'яні конструкції монастиря спалено, начиння скинуто у Дністер.

Скельно-печерний монастиря у Бакоті височіє над 8-кілометровою заплавою водосховища. Від підніжжя Білої гори до нього веде упорядкована нещодавно місцевими лісниками Національного парку "Подільські Товтри" стежка у півкілометра. До речі, встановлюючи на вершині кручі хрест над монастирем, вони наштовхнулися на скам'янілі рештки хреста, що стояв тут кілька віків тому. Чи не перст Господній вказав, де бути хресту? Назва монастиря збереглася від княжих часів. Древній напис гласить: "Благослови Христос ігумена Григорія, давшого силу святому Михаїлу". Перша згадка про нього датована 1362 роком, коли на Поділля прийшли литовські князі Коріатовичі. Але при розкопках 1961 - 1962 років академік Тихомиров встановив, що згаданий напис та напис над ним "Григорій воздвиг місце сіє" зроблені в кінці ХІ - на початку ХІІ століть. А дружина професора Антоновича, що працювала тут разом із ним, знайшла при розкопках сліди дохристиянської культури. Її припущення кінця ХІХ століття підтвердили учасники стаціонарних розкопок у 1961 - 1981 роках, знайшовши жертовні місця. Тож цілком можливо, що монастир виник на базі високорозвинутого язичницького центру. Літописи згадують цей монастир до 1432 року, коли повстання бакотян за незалежність було придушене об'єднаними польсько-литовськими військами. Пошуки монастиря у 1883 році розпочав професор Володимир Антонович. Тоді йому вдалося спуститися з Білої гори і розвідати верхню частину монастиря, а бакотяни, що жили на дні теперішньої затоки, про монастир розповідали лише легенди та перекази. В 1889 році на Білу гору прийшов єпископ Подільський і Браславський Димитрій і розповів місцевим жителям, що в цих місцях ховалися перші проповідники християнства. Після того місцевий священик повів парафіян на стихійні розкопки. Але бакотський поміщик Шиманський просить імператорську археологічну комісію відрядити сюди Антоновича. І у 1891 - 1893 роках наукова експедиція знайшла криничку, що діє й досі, зняла багато землі і відкрила три печери нижньої частини монастиря. У деяких із 19 ніш долівки та 17 бокових ніш виявлено скелети похованих ченців, знайдено предмети церковного та військового вжитку, що стверджує версію про роль монастиря як форпосту від набігів кочовиків. Розкопаний та добудований Свято-Михайлівський монастир, освячений Димитрієм у 1893 році, був місцем паломництва, як і Почаївський. Але коли Дністер став кордоном між Україною та Румунією, прикордонний режим припинив паломництво до 1940 року - поки кордон не повернувся на річку Прут. Як храм монастир діяв з 1941 по 1961 рік - до закриття його войовничими атеїстами. Дерев'яні конструкції монастиря спалено, начиння скинуто у Дністер.


Яруга - багатовікова робота Дністра
Трохи риби і трошки відпочинку