ВИСОТА ГІР

I. Треба сказати, що висота гори – величина не випадкова, вона може бути оцінена зі співвідношення:

∆Eпот=F∆h→∆hSHρg = σS∆h,

коли будь-який підйом гори на шар потужності ∆h (збільшення потенціальної енергії ∆Eпот.) призводить до розтікання цього шару ∆h під дією сили тиску, що відповідає границі текучості матеріалу гори, із затратою відповідної на це енергії, або роботі сил тиску → А=Fтиску∆h:

ρgН = σ,

де σ -границя текучості матеріалу літосфери (у термінах самоорганізації – перколяційний поріг переходу від пружного стану до пластичного).

Середня границя текучості для групи гранітів складає 228 МПа (89 % від порогу руйнування σ). При цьому в звичайних гранітів границя текучості (92-96 % від σ) ближче до межі міцності в порівнянні з порфіровидними гранітами, у яких границя текучості настає при 87-91 % від σ. Пружні деформації в гранітах уздовж осі стиску досягають в середньому на границі текучості 0.41 %, а на межі міцності 0.52 %.Розгляд зв'язку між межею міцності і густиною дозволяє виділити дві найбільш характерні групи.

У першу групу входять граніти і граніто-гнейси (густина 2.60 – 2.64 г/см³), а в другу – кварцові діорити (густина 2.73 – 2.77 г/г/см³). Межа міцності σ зразків першої групи (240 – 350 МПа) вище ніж другої (175 – 220 МПа).

Приймемо цю величину рівною приблизно ~3*10⁸Па, тоді максимальна висота гір Н ≈ 10 км, що ледве більше, ніж висота найвищих гір на Землі > 8 км (гора Еверест), а g = 9.81м/с². Як відомо, на Марсі висота гір вище: Н ≈ 25 км (вулкан Олімпус), тобто приблизно в 3 рази більше чим на Землі, але адже і прискорення сили тяжіння на Марсі g = 3.6 м/с²– приблизно в три рази нижче земного. Більш того, прийнято вважати, що на Землі раніш високих гір не було. Якщо прийняти, що протягом еволюції маса Землі не міняється, а радіус росте, то і сила тяжіння – падає.

II. Прийнято вважати, що гори утворюються в результаті натікання поверхневого шару літосфери на перешкоду (у плитній тектоніці – через зіткнення плит). Найбільш розповсюджений приклад, це «плин» до півночі Індостану і зіткнення цього потоку з Азіатським материком у районі Гімалаїв. Як відомо, сила поверхневого натягу змушує рідину, що знаходиться поза зовнішніми силами, приймати форму кулі, а рідина, що змочує поверхню посудини, підніматися на висоту h біля його стінки і т.п. Уявимо собі, що крапля рідини у виді півсфери попадає на дно посудини з поверхнею, що ідеально змочується, і вертикальними стінками, та починає розтікатися. Початкова висота краплі Н, радіус посудини R (R >> H), поверхневий натяг рідини α, капілярна постійна

а = (2α/gρ)^1/2,(*)

g – прискорення сили тяжіння, ρ - густина рідини. Об’єм краплі 2/3πH³ , рівний об’єму рідини, що розтеклась на дні склянки без врахування крайових ефектів плівки рідини на стінці посудини πR²δ. Крайовий кут, утворений змочувальною рідиною зі стінкою посудини, позначимо θ, висоту підйому рідини - h. Поверхня краплі, що розтікається, не плоска, а має якийсь радіус кривизни X, причому може виявитися, що в різних місцях поверхні виявляться різні значення (X1,X2). Цей ефект приведе до появи т.зв. поверхневого лапласового тиску

∆p = α(1/X1 + 1/X2).

За умови, що поверхня рідини плоска і за умови:

X1 = X2 = ∞, ∆p = 0.

Сила поверхневого натягу змушує рідина підніматися нагору на висоту h біля стінки посудини:

h = a(1 - sinθ)^1/2.

Припустимо, що в зонах субдукції і регіонах утворення гір відбуваються явища, близькі по характеру з крайовими ефектами при змочуванні «стінки рідинною плівкою». Величину «поверхневого натягу літосфери» α можна оцінити, якщо скористатися формулою для капілярної постійної а (*), підставивши в неї дані для зони субдукції. Якщо прийняти величину крайового кута Θ≈ 87°, а висоту h ≈ 6 - 8 км, то а ≈ 500 - 1000 км. Отримане в такий спосіб значення величини “поверхневого натягу” літосфери відповідає попередній оцінці: α≈ 10¹⁶н/м. (Для порівняння, α води - 0.07н/м), то поверхневий, лапласовий тиск виявляється цілком істотним: р(α) = 10⁹Па. Такий тиск здатний “змусити” поверхневий шар літосфери розтікатися, аналогічно тому, як це відбувається з краплею рідини.

Звернемо увагу на тепер на те, що висота гір оцінювалася зі співвідношення:

ρgН=σ, (**)

де σ-границя текучості матеріалу літосфери. Формулу для висоти гір можна одержати зі співвідношення:

ρg² α (***),

(тому що Н = а(1 – sinθ)^1/2 і а² = α/ρg, α-поверхневий натяг). Порівнюючи (**) і (***), одержуємо, що висота гір:

Н = σa²/α

є пропорційною до добутку границі текучості і квадратові капілярної постійної та обернено пропорційна величині “поверхневого натягу” літосфери. Останнє, здавалося б, суперечить (***), однак це не так, тому, що після підстановки значення а, одержуємо:

H = α(1 – sinθ)/σ.

Звідси випливає реологічний висновок: “поверхневий натяг” літосфери і відповідно зсувне лапласове напруження тим вище, чим вище границя текучості. Якщо зробити таку оцінку : α= 10²² н/м; σ= 10⁸ н/м²; а = 10⁶ м і Н = 10⁴ м, то можна одержати величину (1 – sinθ) = 10^-4, або θ→90°, що відповідає: а >> Н.

III. Корінь гори та поверхня Мохоровичича.

Треба сказати, що утворення гори йде не тільки нагору, але і вниз, що зв'язано з відомим явищем ізостазії, що приводить, у кінцевому рахунку, до утворення «коренів» гір Існування явища ізостазії зайвий раз указує на те, що, розглядаючи утворення гір, можна користуватися гідродинамічною моделлю, а сумарна потужність гірського масиву, який складений із трьох шарів визначатиметься за наступним співвідношенням:

На межі кори та мантії Землі, де є поверхня Мохоровичича, проходить процес перетворення речовини кори густиною в речовину мантії із густиною в . Внаслідок цього затрачається питома енергія на 1 кг маси речовини так що

Коли будь-який підйом гірського масиву загальної потужності (див. малюнок)

на шар потужності (збільшення потенціальної енергії ∆Eпот.) призводить до перетворення шару речовини кори густиною в речовину мантії із густиною в під дією сили тиску, із затратою відповідної на це енергії,

.

Звідси маємо максимальну висоту гірського масиву над середнім значенням рівня континентальної кори