В
тугій петлі Смотрича на схід від Білої, де ріка гострим лезом врізалася у товтровий
вал, затиснуте село Карачківці. Люди жартують: «Увійти сюди просто, а втекти
— зась! З трьох боків вода, із четвертого — скала!». То ліворуч, то праворуч
над вузькою долиною здіймаються на десятки метрів сірі стіни скель. Де-не-де
у розколинах між кам'яними брилами, куди вітри по пилинці наносили жменю скупої
землі, притулилося то кілька пучків чахлої трави, то непоказні кущики шипшини,
глоду, дерези. Ще вище, до самої верхівки, вкриває скелі густа шапка зеленого
лісу. Крутими вилуками звивається в кільця Смотрич, прокладаючи поміж гір нелегкий
шлях до Кам'янця-Подільського і Дністра. На правому, більш пологому, березі
— село Черче. Воно згадується в історичних документах XV—XVI століть. Вважають,
що його назва походить з кореня «черн» (чернець, ченці). В селі збереглася будівля
старовинного костьолу, спорудженого, за переказами, понад триста років тому.
Нижче по течії ріки, за вигином русла — Черче, а далі — старовинне Залуччя.
Давня історія села Чорної. За два кілометри від місця теперішнього його розташування,
біля урочища Чорна Вікнина, за переказами, стояло давньоруське місто Чорноокнин.
Городяни, що вціліли після монголо-татарського нашестя, покинули зруйновані
житла і оселилися на новому місці, яке найменували — Чермна Хуста. Поступово
ця назва змінилася на Чермний, Чорний, Чорна. В письмових документах Чермна
Хуста згадується близько 1494 року разом із сусіднім поселенням Окнином, що
належали до Смотрицького замку. Незабаром обидва села розорили татари. В 1534
році польський король Сигізмунд II Август пожалував шляхтичеві Якову Осецькому
сорок гривень на Чермний і п'ятдесят гривень на Окнин для нового залюднення
спустошених осель. Невідомо, на що потратив шляхтич даровані гривні, бо Окнин
так і не відродився до життя. А Чорна поступово відбудувалася. Серед місцевих
жителів це село ще й донині іноді називають Чорноокнином.
|
|
КАРАЧКІВЦІ
розташовані
на березі річки Смотрич на широкому півострові з вузьким перешийком.
Всю ширину перешийка займають залишки давньоруського городища. Досліджено
тут і пізньопалеолітичне поселення. Оточено з усіх сторін товтрами,
Карачківці дуже подібні до гірського поселення.
З
північно-західної сторони вище села біля крайніх хат великої Заріки,
на правому березі річки Смотрич, здійнялася гора Сокіл, яка є заказником
загальнодержавного значення, висотою 348 метрів над рівнем моря. На
половині висоти гори Сокіл видніються
два входи до печер. Вони ніби чорні очі спрямовують свій погляд на південь.
Зараз печери невеликі за розміром, а на початку століття у них можна
було забратися, вони мали ходи до 150 метрів. Всередині печери нагадують
невеликі кімнати; дуже обсмалені, мабуть, колись в них розкладали вогнища.
На протилежному березі річки Смотрич, навпроти Сокола, розкинулася Оксан
- гора. Є підстави припускати, що ці дві гори дуже давно складали єдине
ціле, але вони стояли на перешкоді тоді повноводного і бурхливого Смотрича,
і, пробиваючи собі шлях до Дністра, він розмив русло, розділив гори.
За
народними переказами на місці нинішніх Карачковець було колись велике
столичне місто. Але його зруйнував половецький хан "Солодовий Буняк".
За
народними переказами в цих печерах розбійник Боян ховав свої незліченні
скарби. У густому лісі свого часу переховувалися Устим Кармелюк і його
побратими.
|
Пам'ятка
природи загальнодержавного значення товтра "Самовита"
знаходиться на південь від с. Біла поблизу с. Залуччя та Черче,
де ще й досі збереглися майже в первісному стані степова рослинність
та рослинність відслонень, а також рослини, занесені до Червоної
Книги України - ковили, сону широколистого, горицвіту весняного,
цибулі подільської, аспленiю чорного та iн. Заповідана розпорядженням
РМ УРСР від 14.10.1975 №780-р. За
цією товтрою видно околиці села Черче. Із товтрою
Самовита (може все-таки Сумовита) пов'язана
легенда, в якій розповідається про трагічну героїчну загибель
весільного почету підчас татарського набігу в далекі козацькі
часи, учасники якого вибрали смерть від шаблі, а ніж ганебний
полон. |
 |
ЧЕРЧЕ
розташоване на високому півострові, який утворюється глибокою
долиною річки Смотрич, на її правому березі, по сусідству з селом Залуччя,
яке знаходиться на лівому березі дещо південніше в 25 км від міста Кам'янця
- Подільського.
За
історичними джерелам Черче згадується в ХV ст. як власність кам'янецьких
біскупів. Можливо припустити, що Черче до цього часу (ХV ст) належало
привославному монастирю. Як містечко Черче виступає вже в 1565 р., а
з 1578 р. жителі його користувались магдебурським правом та правом влаштовувати
дві ярмарки на Богоявлення і день Св. Варфоломея. Поселення дуже давнє.
Якщо брати до уваги назву села (Черче чи Чернече - чернеча, монашиська),
то можна припустити, що це поселення належало колись православному монастирю.
В
народі збереглась легенда, що біля села Черче був колись монастир, але
в історичних документах Черче згадується з XV століття, як володіння
кам'янецьких біскупів (при цьому про монастир того часу не знаходимо
ніяких відомостей). Отже, можна припустити, що село Черче належало православному
монастирю раніше XV століття, та і сам монастир існував тут не раніше
того часу.
Поблизу
села Черче знаходяться відомі печери, які називаються Залучанськими,
бо розташовані на землях села Залуччя. В східній частині за річкою Смотрич,
проти костьолу, в лісі урочище "монастирисько", де за легендою знаходився
православний монастир.
Є
відомості, що донедавна в цьому урочищі було видно кам'яний хрест, який
майже весь вріс в землю. Поселення отримало назву свою від слова "чернче"
або "чернече", тобто монашеське. Є підстави вірити, що тут, на цьому
місці де тепер урочище "Монастирище", на високому березі р. Смотрич
був колись православний монастир. Говорять, що недавно на цьому місці
також був видний крест, який тепер вріс в землю.
Справа
від Самовитої є ботанічний заказник місцевого значення "Черчецька
товтра", розташований на південь від с. Біла поблизу с. Черче
Чемеровецького р-ну. Товтра, на якій пророзстають десятки цінних рідкісних
видів рослин занесених в Червону Книгу України: сон трава, горицвіт
весняний та ін. Заповіданий рішенням ОВК №153 від 19.10.1988 р.
|
Тридцять
дев'ять великих набігів на Поділля здійснили татарські орди від половини XV
до кінця XVII століття. Всі вони пов'язані з трьохсотрічним пануванням династії
кримських ханів Гіреїв — нащадків Тохтамиша. З періодом татарських набігів пов'язана
історія залучанської церкви — без сумніву, цінного історико-архітектурного пам'ятника
минулого. Є відомості, що її збудовано понад триста п'ятдесят років тому. Характерна
архітектура споруди: грубий приземкуватий зруб, обшиті тесом бані і верхні частини
стін, дерев'яні кріплення перекрить. Пізніше церкву частково перебудували: ґонтовий
дах замінили бляшаним, обновили внутрішнє оздоблення храму...Розповідають, що
одного разу під час раптового татарського нальоту одна селянка поралася на городі
і не встигла заховатися у печерах. Метнулася вона до церкви, вскочила у дзвіницю.
Там лежало багато зброї, заряджених пищалів. Побачила жінка через вікно татарів
і вистрелила в привідця. Впав на землю вражий бусурман, а охоплені забобонним
жахом підлеглі завернули коней і втекли. Люди, повернувшись в село, застали
його цілим, не пограбованим. У далині віків загубилося ім'я мужньої жінки. Тільки
пам'ять про її подвиг досі живе в народі. Про котрі ж печери згадується в цьому
переказі? Ось що внесено в «Кам'янецьку записову книгу» від 1543 року (акт №
79 у Кам'янець-Подільському держав ному історичному архіві): печера «повинна
служити місцем спільного схову від поганих і всяких інших ворогів під час набігів
на країну». Документ вказує, що печерою мають користуватися два села — Залуччя
і Черче, бо їх жителі не раз сперечалися через брак місця для переховування.
За описами XVI століття, вхід до печери знаходився на стрімких стінах скель.
Добратися до нього можна було лише по драбинах. Наприкінці минулого століття
у печерах виявлено сотні людських черепів, скелетів. Вони були винесені на зовні
і поховані недалеко від входу до печер на березі Смотрича. В 1899 році на могилі
поставлено пам'ятник з написом: «Священнодействием єпископа
Дмитрия Подольского й Брацлавского здесь похоронены кости 3 июля 1891 года христиан,
удушенных некогда татарами й изнесенных из зтих пещер». За вісімдесят
минулих років могила осіла, пам'ятник зруйнувався, але частина надгробка з написом
збереглася і експонується у Кам'янець-Подільському історичному музеї. Зараз
поховання взято під охорону і реставрується. Знахідка привернула увагу вчених.
За дорученням IV археологічного з'їзду Росії відомий археолог професор Київського
університету В. Б. Антонович у 1883 році дослідив печеру, склав її план та детальний
опис. Загальна довжина ходів підземелля виявилася зовсім незначною — ледве сорок
два метри. В той же період учений-етнограф В. І. Даль записав від місцевих жителів
дві легенди (вони не змінилися в розповідях залучай і донині) про причину масових
жертв........Заховалися люди від татарів у печеру. Минув
день, другий. Не стало води... Пішла одна жінка з відром до річки. Аж тут татари.
Жінка втекла, та за нею ув'язався собака, який і викрив схованку. Запропонували
вороги людям у полон здатися. Ті знали татарську ласку і свою майбутню долю
— відмовилися. Тоді накидали татари при вході гречаної соломи, підпалили. І
всі, хто крився в підземеллі, не вийшли більше на світ, задушені ядучим димом.
У
другій легенді розповідається, що татари вислідили молоду дівчину-наречену,
яка вийшла нарвати барвінку на весільний вінок.
Від Залуччя до печери доріжка в'ється понад річкою під високою стіною скель.
На сто п'ятдесят метрів зноситься над долиною Смотрича могутня гора-товтра.
Біля її захаращеного кам'яними уламками підніжжя між похмурими останцями-щовбами
темніють отвори кількох печер. Заглянемо в найбільшу з них, про яку розповіла
легенда. Із вхідного грота, де колись висіли ікони і служилися молебні на спомин
про невинні душі, в глиб гори веде вузький хід. Низько, тісно, дно всипане гострим
камінням, вкрите липучою жовтою глиною. В деяких місцях можна пробиратися лише
повзком. Тупики, завали, мертва гнітюча тиша... Тернопільські спелеологи в 1970
році провели в Залучанській печері повторну топографічну зйомку. П'ятдесят метрів
— така загальна довжина ходів, які вдалося обстежити. Далі змикаються щілини
і йдуть завали, гора наглухо закриває свої надра. Тільки мовчазний камінь у
тисячолітніх зморшках береже пам'ять про тих нещасних, що скінчили останні хвилини
життя в цій холодній чорній могилі.
