В межах Національного Природнього Парку "Подільські Товтри" скеляста дугоподібна гряда, висота якої досягає 401 метрів над рівнем моря, представляє собою бар'єрний риф міоценового моря, складений мшанковими, мембраннопоровими та черепашковими вапняками має місцеву назву - Товтри. Аналогів в світі немає, але подібні за деякими геологічними структурами скелясті гряди є в Великобританії та США. Товтри - це залишки узбережних рифів, витягнених паралельно давній береговiй лінії. Ці рифи утворювались протягом середнього i верхнього міоцену. Товтри почали формуватись там, де були скупчення мохуваток, верметусiв, устриць, на яких потім з лiтотамнiй будувались узбережні рифи. Мікроклімат Кам'янецького Придністров'я формується Товтровою грядою та каньйонами Дністра i його притокiв, тому тут створилися особливі умови для збереження рідкісних i реліктових рослин, серед яких більшість лікарських. Заліснені товтри на Тернопільщині та й на Хмельниччині мають також назву Медобори. На території Національного парку зосереджені унікальні геологічні, біологічні та інші пам'ятки природи, що мають загальнодержавне значення. Наявність неповторних природних комплексів створили виняткові умови для розвитку туризму не тільки оздоровчого, але й пізнавального. Тут знаходиться під охороною 129 об`єктів природозаповідного фонду, серед яких є парки і садиби різного ступеня збереження і культурно-історичної цінності, росте 2977 видів, форм і сортів рослин з різних кліматичних зон, в тому числі дерев і кущів 521 вид, з деревно-чагарникової та трав'янистої флори - 395 видів плодових рослин, 620 видів тропічних, 111 видів корисних трав'янистих рослин місцевої та дикоростучої флори. 19 археологічних пам'яток, більше 302 історико-архітектурних пам`яток (в м. Кам`янці-Подільському знаходяться більше 200 об`єктів, в Кам`янець-Подільському районі - більше 63 об`єктів, в Чемеровецькому - більше 27 об`єктів, в Сатановському регіоні - більше 12 об`єктів).
Скельні монастирі Придністров'я - свідки
княжих часів(Михайло Цимбалюк)
Встановлюючи
хрест у Бакоті, наштовхнулися на скам'янілі рештки старого хрестаЧи не найдужче
враження під час подорожі по Дністру справляють скельно-печерні монастирі.
На шляху екологічно-краєзнавчої експедиції "Дністер-2003" їх було
три: скит біля села Субич, Свято-Михайлівський монастир у Бакоті та Свято-Миколаївський
монастир навпроти Куражина, біля села Напоротово в Чернівецькій області. До
скиту в Субичі троє з нас намагалися здійснити паломництво ще від стоянки
під Китайгородом. Але до темна не встигли і мусили повернутися. Заплановане
паломництво здійснили разом наступного дня. Через півтори години водної мандрівки
від Китайгорода причалили до понтону рибальської артілі під Субичем, і скелею,
яка з води видається неприступною, піднялися вгору. Підйом по схилу до каплиці
на околиці села, а від неї немалий спуск до скиту зайняли годину часу. Повернення
назад тривало не менше, бо стежка розкисла від раптової зливи.
З-під каплички у Субичі, в якій на свята править священик, струменить джерело.
Вода - наче срібна! І все псує великий смітник, що сповзає у Дністер. Ех,
субичани... Навіть не віриться, що серед селян, які так ревно доглядають святе
місце у скелях (а то, мабуть, нестарі люди - літнім важко діставатися до скиту),
вживаються ті, хто вивозить під нього домашній мотлох.
У кількох келіях - ікони, свічники, долівка застелена простими килимками.
Важко сказати, скільки келій було тут у давнину. Може, тут під завалами ще
є не знайдені. Поруч з окультуреними нішами у скелі є заглибина, в якій розміщується
до 30 чоловік. Десятеро в ній могли б влаштувати нічліг. Скит біля Субича,
напевно, не був самостійним монастирем. Кажуть, це щось на зразок філіалу
монастиря в Бакоті, котра була столицею подільського Придністров'я, поки головним
містом у цих краях не став Кам'янець. Тут, мабуть, справляли повинності, відбували
іспитовий строк чи покарання ченці з головного монастиря.
До скельно-печерного монастиря у Бакоті дісталися через день. Височіє він
над 8-кілометровою заплавою водосховища. Від підніжжя Білої гори до нього
веде упорядкована нещодавно місцевими лісниками Національного парку "Подільські
Товтри" стежка у півкілометра. До речі, встановлюючи на вершині кручі
хрест над монастирем, вони наштовхнулися на скам'янілі рештки хреста, що стояв
тут кілька віків тому. Чи не перст Господній вказав, де бути хресту?
Назва монастиря збереглася від княжих часів. Древній напис гласить: "Благослови
Христос ігумена Григорія, давшого силу святому Михаїлу". Перша згадка
про нього датована 1362 роком, коли на Поділля прийшли литовські князі Коріатовичі.
Але при розкопках 1961 - 1962 років академік Тихомиров встановив, що згаданий
напис та напис над ним "Григорій воздвиг місце сіє" зроблені в кінці
ХІ - на початку ХІІ століть.
А дружина професора Антоновича, що працювала тут разом із ним, знайшла при
розкопках сліди дохристиянської культури. Її припущення кінця ХІХ століття
підтвердили учасники стаціонарних розкопок у 1961 - 1981 роках, знайшовши
жертовні місця. Тож цілком можливо, що монастир виник на базі високорозвинутого
язичницького центру.
Літописи згадують цей монастир до 1432 року, коли повстання бакотян за незалежність
було придушене об'єднаними польсько-литовськими військами. Пошуки монастиря
у 1883 році розпочав професор Володимир Антонович. Тоді йому вдалося спуститися
з Білої гори і розвідати верхню частину монастиря, а бакотяни, що жили на
дні теперішньої затоки, про монастир розповідали лише легенди та перекази.
В 1989 році на Білу гору прийшов єпископ Подільський і Браславський Димитрій
і розповів місцевим жителям, що в цих місцях ховалися перші проповідники християнства.
Після того місцевий священик повів парафіян на стихійні розкопки. Але бакотський
поміщик Шиманський просить імператорську археологічну комісію відрядити сюди
Антоновича. І у 1891 - 1893 роках наукова експедиція знайшла криничку, що
діє й досі, зняла багато землі і відкрила три печери нижньої частини монастиря.
У деяких із 19 ніш долівки та 17 бокових ніш виявлено скелети похованих ченців,
знайдено предмети церковного та військового вжитку, що стверджує версію про
роль монастиря як форпосту від набігів кочовиків.
Розкопаний та добудований Свято-Михайлівський монастир, освячений Димитрієм
у 1893 році, був місцем паломництва, як і Почаївський. Але коли Дністер став
кордоном між Україною та Румунією, прикордонний режим припинив паломництво
до 1940 року - поки кордон не повернувся на річку Прут. Як храм монастир діяв
з 1941 по 1961 рік - до закриття його войовничими атеїстами. Дерев'яні конструкції
монастиря спалено, начиння скинуто у Дністер.
Напоротівський монастир на чернівецькому березі Дністра взагалі до 1999 року
використовувався місцевими жителями як кошара. За переказами, до 1870 року
він називався на честь Святого Георгія Побідоносця. Але у переддень Святого
Миколая рибалки побачили над монастирем вогненний хрест. Коли розмови про
це дійшли до місцевого єпископа, монастир було перейменовано на Свято-Миколаївський.
Настоятель монастиря, 30-річний ігумен Амвросій з благословення владики Чернівецького
Онуфрія вже 4 роки відбудовує його. Відвідавши це місце ще в 1998 році, можу
сказати, що братія не відбудовує, а будує тут усе на сучасний лад. Деякі приміщення
всередині мають вигляд квартир після євроремонту. Послушники часто змінюються,
не зустрівши очікуваного усамітнення, - туристи дошкуляють.
Спливли віки, спливли епохи. Але залишилися їх свідки - нашаровані мільйоноліттями
скелі та печери і скити у них. Там із кіньми переховувалися козаки (подекуди
ідеш відшліфованим вітрами камінням, а кроки відлунюють десь у глибину - порожнеча...),
там цей край стерегли хоробрі ченці.
Не догледіли ми у ХХ столітті. Рятуючи від паводків Могилів-Подільський та
женучись за мільярдом кіловат-годин на рік, спорудили Дністровську ГЕС і затопили
чимало свідчень про події рідної давнини. А належне дослідження їх, віриться,
дало б доволі підстав ще більше гордитися Батьківщиною.